Шибиринівка alt – центр сільської ради, якій підпорядковані населені пункти Антоновичі і Москалі. Розташована за 25 км від м.Чернігова і за 7 км від залізничної станції Жукотки.

Про час виникнення сіл знаходимо відомості в книзі Ігоря Кондратьєва. Отже, наявність у назві села суфіксу -ка свідчить, що село було засноване у ХVІ – ХVІІ ст. Оселене село, вочевидь, Любецькими шляхтичами, адже протягом другої половини ХVІІ – ХІХ ст. тут мешкали представники шляхетських родин Грембицьких, Жлобів (Жлобів – Кудренків та Жлобів – Погорільських), Климентів, Красовських, Лизогубів, Пархоменків – Посудевських, Пузиків, Силачів, Посудевських та ін. З середини ХVІІ ст. село стає ранговим володінням Любецьких сотників Чернігівського полку, згодом було відібране у них чернігівським полковником Яковом Лизогубом. Цікаво, що нащадки першого Любецького сотника Сави Унучка зазначали у ХVІІІ ст., що Шибиринівський грунт був “издревле поселен… на Пустовских грунтах”. З другої половини ХVІІІ ст., як козаки так і шляхтичі починають втрачати свої маєтки у Шибиринівці. Чернігівський полковник Я. Лизогуб у 1695 р. отримав універсал гетьмана Івана Мазепи на села Шибиринівку, Семаки і Пересаж. У своєму тестаменті Я. Лизогуб називав ці землі “отчизними” і “дідизними”. Частина земель села у ХVІІІ ст. належали Чернігівській єпископській кафедрі, а у ХІХ ст. у селі був маєток дворян Комаровських. До цього часу збереглися “панський погріб” та сонячний годинник пана Михайла Васильовича Комаровського, який знав шість іноземних мов та мав власне авто.

" На думку укладачів „Истории городов и сел УССР" с. Шибиринівка виникло у другій половині XVII ст.. Наявність у назві суфіксу -ка свідчить що село було засноване у XVI - XVII ст.647 . Оселене село, вочевидь, любецькими шляхтичами, адже протягом другої половини XVII - XIX ст. тут мешкали представники шля­хетських родин Грембицьких, Жлобів (Жлобів-Кудренків та Жлобів-Погорільских), Клименків, Красовських, Лизогубів, Пархоменків-Посудевських, Пузиків, Силичів, Посудевських та ін. Ймо­вірніше представники цих родин оселилися тут на початку XVII ст., як на відвойованих у Московській державі землях. Не виключаємо, що ці володіння існували й раніше, адже як зазначалось, влада Мос­ковщини над Чернігівщиною у другій половині XVI ст. була скорі­ше номінальною, тому мова могла йти і про „легалізацію" маєтностей.
З середини XVII ст. село стає ранговим володінням любецьких сотників Чернігівського полку, згодом було відібране у них чернігівським полковником Яковом Лизогубом (1687-1699 рр.). До 1687 р. селом володіли, зокрема, Герасим (наказний сотник) (1656), Унучко-Посудевський Сава (7-1656.12.-?; 1657.10.; 7-1660-7-1669-?), Водоволенко (Водовозенко) Петро (наказний) (1656.12.-?), Михайлович Михайло (наказний) (1656), Кгрищенко Хілько (7-1658-7, наказний), Ращченко Фома (7-1659-?), Васильйович Гаврило (7-1661-?), Мокрієвич Іван (7-1668-?), Войцехович Стефан (7-1671.08.-?), Решутько Іван Матвійович (?-1673-1676-7), Матвеев Іван (7-1677.02.-7, до 1681 р. - військовий товариш і колишній сотник), Устимович (Устименко) Василь (?-1680-1686-7,7-1689), Орловський Прокопій Никодимович (7-1687, наказний), Олександрович Юрій (?-1687-1688-?).
Цікаво, що нащадки першого любецького сотника Сави Унуч­ка зазначали у XVIII ст., що Шибиринівський ґрунт був „издревле поселен... на Пустовских грунтах". 1691 р. Чернігівський полковник Яків Лизогуб підтвердив пра­ва Артема Жлоби на „три частки грунту в с.Шибириновке... а на тих частках сидять девять человек мужиков".З другої половини XVII ст., як козаки так і шляхтичі почина­ють втрачати свої маєтки у Шибиринівці. Чернігівський полков­ник Я.Лизогуб 1695 р. отримав універсал гетьмана Івана Мазепи на села Шибиринівку, Семаки і Пересаж. У своєму тестаменті Я.Ли­зогуб називав ці землі "отчизними" і "дідизними".
1703 р. Юхим Лизогуб придбав половину володінь шибиринівських козаків Стефана і Павла Жлобів-Кудренків в Антоновицькому, Шибиринівському, Жукотському та Гирманському ґрунтах "за семсот золотих готових грошей личбы и монеты доброй". Іншу частину Гирманського ґрунту Ю.Лизогуб просто загарбав. Згодом Жлоби продали "в спокойное владение" свою частину володінь С.Лизогубу, а допродав Жлобські ґрунти козак Грицько Гладкий. З 1714 до 1727 рр. С.Лизогуб по частинах ску­повував володіння Вербицьких, з 1717 р. - частину володінь козака Яцка Жлоба-Кудренка біля с.Шибиринівка та частину Величковщини у Пузиків.
29 вересня 1703 р. козаки с.Шибиринівка Стефан та Павло Жлоби-Кудренки (одна з гілок роду Жлобів), продали Ю. Лизогубу успадковані від батька Потапа Жлоби, священика с.Вербичі, частини Шибиринівського, Антоновицького, Жукотського і Гир-манського ґрунтів654. 1705 р. козак Федір Пузик, мешканець с.Сибереж, продав свою частку землі у Шибиринівському ґрунті С.Лизогубу .
Того ж таки 1705 р. „давня шляхта" Жлоби, мешканці с.Жукотки, „побиватели" Антоновські і Шибиринівські, отримали від чернігівського полковника охоронний універсал на Гирманський ґрунт (частину Антоновицького ґрунту). Поява цього документа була пов'язана із захопленням зосталої частини Гирманщини Юхи­мом Лизогубом.
У "розыскном акте" 1715 р. "о спорной земле прозванием Гироманке" (Гирманщина біля с. Шибиринівка) "обывателями" с.Ан­тоновичі та с.Шибиринівка названі Федір Жлоба - брат шибири­нівського священика Семена Малявки, та Стефан Кудрін (Кудренко), які "едностайне признали, что еще за власти лядской, надани прадеду Жлобе на антоновскую землю права королевские, в кото­рой в ограничению и Гирманский грунт заключается из того свое­го грунту, козацкую службу всегда отбували".
1730 р. бунчуковий товариш Семен Лизогуб володів частиною села Шибиринівка, на яке пред'являв ревізорам універсал І.Скоро­падського 1719 р. Відомо, що у 30-их рр. XVIII ст. він продовжував скуповувати Шибиринівські ґрунти.
У 1792 р. у с.Шибирінівка та С.Антоновичі за матеріалами ниж­нього земського суду у козацькому окладі знаходилось 76 Жлобів-Погорільских, у с.Козел - ще 20 чоловік. Шибиринівським свя­щеником на той час був Матвій Жлоба, син якого Павло у 1795 р. навчався у Київській академії. Частина земель села у XVIII ст. належали Чернігівській єпис­копській кафедрі, а у XIX ст. у селі був маєток дворян Комаровських."

// Кондратьєв І. Під Литвою, Москвою та Польщею / І. В.Кондратьєв. - Чернігів : Управління у справах преси та інформації, 2005. - С. 102-104.


Антоновичі – родова власність любецьких бояр Антоновичів, з’явилось не пізніше першої половини – середини ХVІ ст. 13 березня 1571 р. велика група любецьких бояр та зем’ян отримали привілей польського короля Сигізмунда ІІ Августа. Серед любецьких бояр значиться Федько Антонович, який закріпив свої права на володіння Погорільським та Олексієвським грунтами. Натомість, любецькі бояри зобов’язувались служити державі: “з котрих земель вишеписаных каждый з них к своей службе нашей военной коня ставит”. Зем’яне Антоновичі підтверджували право володіння землями під час королівських люстрацій 1616, 1622 та 1629 рр. Ймовірно, Іван та Тимох Злоби-Антоновичі отримали королівський привілей на свої маєтки у 1633 р. Як і раніше, вони були зобов’язані виконувати військову службу, окремо наголошувалось на праві “варити пиво та мед”. Родина Антоновичів володіла цим маєтком і у 1636 р. Знаходимо представників цієї родини і в реєстрі Війська Запорізького 1649 р. З середини ХVІІ ст. шляхтичі Антоновичі відомі як козаки Чернігівського та Ніжинського полків. У 1671 р. половиною с. Антоновичі володіли шляхтичі Юркевичі – Красковські. Співвласником частини цього грунту у 1691 р. був Юско Злоба. З 1700 р. Антоновицькі грунти починають активно скуповувати представники родини Лизогубів. У 1719 р. російський цар Петро І затвердив права С. Лизогуба на Антоновичі. На початку ХVІІІ ст. землі у селі скуповував значковий товариш Олександр Малявка, у 1702 р. він отримує на маєток універсал гетьмана І. Мазепи. У 1756 р. Сава Жлоба продає свою частину Антоновицької землі Любецькому сотнику Івану Посудевському. У 1792 р. у Антоновичах ще володіли землями нащадки любенької шляхти Жлоби-Погорільські, Богуші та Тупиці.

З другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. нащадки любецької шляхти поступово втрачають свої земельні володіння, а як наслідок – зубожіють. Надалі чимало представників родини Антоновичів згадуються як козаки або навіть селяни.

У 1782 р. Антоновичі стають центром волості Чернігівського повіту. Першим жителем сучасної вулиці Радянська був вільний козак Тупиця. До цього часу збереглася будівля земської лікарні та волосного сторожа Самсона Богуша.

Москалі – назва села, вочевидь, пішла від військовослужбовців – поселенців з Московщини, які після повернення Любецької волості до складу Великого князівства Литовського у 1508 р. залишились на її території. Як вказує історик Н. Яковенко, жителів Любича “з огляду на висунуте далеко на північ розташування міста части називали москалями”. Щонайменше з середині другої половини ХVІІІ ст. землями у Москалях володіли Любецькі шляхтичі – козаки Величковські, Ковтуневичі, Красковські, Милковичі (Малковичі – Зененки). Останні “…с поконвечно…” володіли тут “…подданими, лисами, борами, полями паш енними, сіножатями, бобровими гонами…”.

Старожили села переказують, що першим поселенцем був солдат – москаль Подорван, який прослуживши 25 років, отримав від пана Молявка землю. Після смерті, 1862 року, земля була придбана місцевими заможними селянами. Прізвище Подорван зберіглось серед сучасних жителів села.

Під час козацького адміністративно-територіального устрою села входили до складу Любецької сотні Чернігівського полку, з 1782 р. – Антоновицької волості Чернігівського повіту. У 1920 р. Шибиринівка та Антоновичі стають центрами сільських рад Довжицького, у 1930 р. – Козлянського (з 1935 р. – М.-Коцюбинського), а 1963 р. – Чернігівського районів.

ВІДОМІ ЛЮДИ СЕЛА

Савченко Євдокія Тимофіївна (1893 – 1995) – найстаріша жителька Шибиринівки.

Самоненко Лізавета Юхимівна (1904 – 2006) – найстаріша жителька Антонович, працювала колгоспницею.

Грищенко Іван Андрійович (1908 – 2004) – народився в Москалях, учасник Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. У 1931 р. працював інструктором Чернігівського міського комітету комсомолу, у 1934 – 1941 рр. – консультант по адміністративно-територіальних питаннях при Президіумі Верховної Ради Української РСР. Після війни працює головою Чернігівського міськплану (1946 – 1947) та очолює обласне управління КДБ (1947 – 1952). Був нагороджений орденом Вітчизняної війни І-го ст., двома орденами Червоної Зірки та 17 медалями.

Чайка Неоніла Павлівна (1908 – 2003) – працювала лікарем Антоновицької лікарні, під час німецької окупації 1941–1943 рр. переховувала та лікувала поранених партизанів.

Білий Михайло Улянович (12.11.1922 – 2001) – народився в Москалях, відомий вчений в галузі спектроскопії, зокрема, люмінесценції неорганічних речовин, заслужений діяч науки України, заслужений діяч науки та техніки Каракалпакії, почесний доктор Дебреценського та Лейпцігського університетів, заслужений професор, доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент Академії наук (1969). У 1970 – 1985 рр. ректор Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, у 1972 – 1980 рр. обирався головою Верховної Ради України. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І та ІІ-го ст., Леніна, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, “Знак Пошани”, князя Ярослава Мудрого та 15 медалями, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України та Почесним дипломом ВДНГ СРСР.

Галерея видатних особистостей КНУ ім. Т.Шевченка

Пономаренко Василь Олексійович – працював головою колгоспу “Перше Травня” у 1935 – 1941 рр. На початку війни в 1941 р. був залишений на окупованій німцями території для організації партизанського загону, але був захоплений та знищений у Чернігівській в’язниці.

Максим Максимович Моргун (1921 – 2001) – працював завідуючим фермою, нагороджений орденом Леніна (1973).

Ольховик Надія Михайлівна (23.07.1922 р.н.) – працювала дояркою, нагороджена орденом Леніна (1966), обиралась депутатом обласної ради (1967 – 1971), неодноразово заносилась на районну Дошку пошани.

Латай Ніна Іванівна (1924 – 2006) – обрала долю монахині та нове ім’я Алевтини, після закриття Чернігівського Троїцького монастиря 20 років провела в Єрусалимі, служила ігуменею в Свято-Параскеївському монастирі Сімферопольської єпархії, померла в Києві в Покровському монастирі.

Горбач Василь Якович (20.04.1930 р.н.) – працював головою колгоспу “Перше Травня” (1958 – 1972), за досягнення високих трудових показників колгосп під головуванням Василя Яковича неодноразово заносився на районну Дошку пошани.

Анатолій Гордієнко Гордієнко Анатолій Олексійович (01.09.1932 р.н - 2011) – російський письменник, народився в Шибиринівці, мешкав в Петрозаводську (Російська федерація), входив до складу Спілки письменників СРСР, член Спілки письменників Росії та Південної Росії, Національної Спілки письменників України. Автор книг : «На пути к рассвету», «Герои не умирают», «Гибель дивизии», "Куприянов и его время", «Давно и недавно». Читати далі...

Ганкевич (Кобець) Валентина Іванівна (8.10.1932 р.н.) – народилася в Москалях, з 12 років на Чернігівському м’ясокомбінаті, працювала бригадиром виробників натуральної ковбасної оболонки. У 1981 р. присвоєно звання Герой Соціалістичної праці, нагороджена двома орденами Леніна, орденами Червоної Зірка та Трудового Червоного Прапору.

Колонтай Григорій Миколайович (10.01.1938р.н.) – народився в Шибиринівці, працював генеральним директором ЗАТ НВО “Еліткартопля” у Седневі, кандидат сільськогосподарських наук.

Ничипоренко Н. І.(19.11.1948р.н.) – народилась в Шибиринівці, працювала заступником начальника кредитного управління АКБ “Росток Банк” у Києві.

Соловйова Ольга Олександрівна (20.04.1948 р.н.) – народилась в Шибиринівці, головний спеціаліст Мінпромполітики України.

Івасенко Леонід Борисович (01.03.1950р.н.) – працював трактористом, заслужений працівник сільського господарства України (1996).

Самофалов Леонід Прохорович (01.01.1950 р.н.) – народився в Антоновичах, працював доцентом кафедри організації оперативно-розшукової діяльності Академії Державної податкової служби України, кандидат юридичних наук.

Ясинський Анатолій Юліанович (2.01.1951 р.н.) – працював директором СТОВ “Першотравневе” (1984 - 2006), Заслужений працівник сільського господарства України (2005), з нагоди 10-ї річниці незалежності України та за багаторічну, сумлінну працю нагороджений Почесною грамотою Президента України (2001).

Мазай Наталія Володимирівна (01.09.1966 р.н.) – доярка СГТОВ “Першотравневе”, заслужений працівник сільського господарства України (2001).

Дахно Юрій Володимирович - дослідник - краєзнавець, протягом багатьох років збирав старовинні предмети побуту, фотографії, документи для створення в селі Москалі краєзнавчого музею.


з Літопису села Шибиринівка

Вікіпедія. Село Шибиринівка

Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область.

Кiлькiсть переглядiв: 1468

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.