Олена Печорна рекомендує...

«Кілометри» людського життя від Світлани Талан

З цією письменницею я мріяла познайомитись давно. Двадцять перший книжковий форум став і для неї і для мене першим, тому побачились ми саме у вересневому Львові. Вже тоді я знала, що розповім читачам про цю особливу жінку, але коли зимовий Чернігів подарував ще одну зустріч ( 13 грудня Світлана Талан провела автограф-сесію в книжковому магазині Клубу Сімейного Дозвілля), збагнула, що час.

Якщо окреслити життя людини кількома реченнями, то інформація про Світлану Талан буде виглядати так.

Світлана Олегівна народилась в сім’ї сільських вчителів. До речі, в перший клас пішла на Чернігівщині в Новгород-сіверському районі.

Закінчила восьмирічну школу в селіПеремогаГлухівського району Сумської області, продовжила навчання уБаницькійсередній школі. У 1983 році закінчилаГлухівський педагогічний інститут. З п’ятнадцяти років почала працювати позаштатним кореспондентом районної газети. Багато років віддала роботі з дітьми. Працювала вихователем у дитсадку, потім – учителем початкових класів. Зараз мешкає у м. Сєвєродонецьк Луганської області.

Але з вами я можу поділитись власними враженнями. Після особистого спілкування в пам’яті насамперед лишаються її очі, бо коли Світлана Олегівна уважно дивиться на когось, мимоволі почуваєшся героєм нової книги. Справа в тому, що Світлана пише в жанрі «реальних історій», хоча з посмішкою зізнається, що перші романи писалися російською мовою і були… про кохання. До речі, три з них видали нещодавно в Канаді, але український читач знайомий, насамперед, з творами, осердям яких є гостросоціальні теми.

Не дивуйтесь, але за кожною з книжок ховаються цілком реальні люди та реальні історії, тому читач, взявши до рук будь-який роман Світлани Талан, отримує унікальну можливість зазирнути в чуже життя і не повторити помилок у власному. Але, як на мене, головна складова вражаючих тиражів письменниці - «емоція». Авторка зізнається, що кожну історію пропускає крізь себе й занурюється у свідомість персонажів настільки, що деякі приходять у сни такими, якими вона їх створила, але то й не дивно.

Працюючи над рукописом, Світлана Талан присвячує себе тексту цілком. На питання про натхнення відповідає просто: «Муза не любить ледачих», адже сама для себе давно визначила певну кількість сторінок, які обов’язково має написати за добу. Ідеї, діалоги, епізоди з’являються навіть вночі, їх вона нотує на папірцях, розкладаючи згодом на робочому столі у лише їй відомій послідовності. Сама ж і жартує, що рідним не дозволяється і дихати поруч, аби нічого не порушити.

Ота писанина і є її творчими «кілометрами», бо, як виявляється, коли порахувати написане кульковою ручкою, отримаєш вражаючу відстань. Сьогодні Світлана Олегівна посміхається, згадуючи, що перші рукописи взагалі писалися від руки на звичайних аркушах А4. З того часу, до речі, письменниця визначилась з різновидом улюблених ручок, бо чорнила в них пишуть легко й «встигають» за швидкістю думки. Ось таким дивовижним чином нараховуються нові та нові кілометри історій, у яких віддзеркалюється людське життя, а зупинки робляться всього на кілька днів. Як правило, це трапляється, коли робота над черговим рукописом завершена, а робочий стіл письменниці дивує чистотою і впорядкованістю, аж доки… не зароджується ідея для нової історії.

Перша книга Світлани Талан без перебільшення розчулила тисячі сердець. Зізнаюсь, що «Коли ти поруч» є чи не найпопулярнішим романом серед юних читачів нашої бібліотеки. Дівчатка організовували справжнісіньку чергу, аби виловити текст. І це не може не тішити. Книга допомагає по-новому поглянути на страшну хворобу СНІД, викликає співчуття до ВІЧ-позитивних людей, які живуть з нами поруч і потребують допомоги. Недарма рукопис здобув окрему відзнаку на конкурсі «Коронація слова» від фонду Олени Пінчук Анти-СНІД «За найкращий роман на гостросоціальну тематику».

Запевняю, окремі епізоди роману торкнуться вас, мов оголошеного нерву, а сльози заважатимуть читати. Світлана Олегівна зізнається, що отримала купу вдячних листів. Комусь ця історія допомогла пережити особисту життєву драму, хтось став волонтером, хтось замислився, а чи не почати й собі писати. Авторці особливо дорогі листи від підлітків з однієї російської виправної колонії. Молоді люди після прочитання роману зрозуміли, що можуть розпочати життя з чистого аркушу, тоді як, у головної героїні книги другого шансу не було.

Хто ж стоїть за цією історією? Дві реальні дівчини. Про першу Світлана Талан почула в потязі від зовсім незнайомої жінки. Пасажирка поділилась власним болем, адже їхала до помираючої дочки попросити пробачення за те, що відвернулись від дитини і не підтримали у страшній біді. Дівчина надавала першу допомогу постраждалим в аварії і як «винагороду» отримала статус ВІЧ-позитивної.

З другою героїнею Світланку Олегівну познайомив собака. Не дивуйтесь. У письменниці є домашній улюбленець. І якось, вигулюючи песика, вона познайомилась з молодою жінкою, котра теж тримала за поводок чотирилапого розумника. Зустрічі стали частими, жінки почали впізнавати одна одну, вітатися, розмовляти про собак. Світлана Олегівна помічала, що нова знайома навіть у спеку була вдягнута у закриті вбрання. До речі, одяг був дорогим, відомих брендів, от тільки ніби «відставав» від сьогодення на три-чотири роки. Через кілька місяців молода жінка попрощалась, зауваживши, що Світлана Олегівна скоро її не побачить. На питання чому, дівчина відповіла, що помирає. Коли ж підняла краї одягу, оголились страшні рани. Тіло заживо гнило. Це був СНІД. Виявляється, що красуня робила успішну кар’єру моделі, використовуючи спокусливе тіло, а в результаті отримала ось такий подарунок. Вирішила, що нічого не робитиме, а просто проживе той час, який їй було відведено. Згодом Світлана Талан побачила вже знайомого собаку, якого цього разу вигулював молодик. Він і повідомив, що спільної знайомої не стало.

Історія справила настільки глибоке враження, що Світлана Олегівна вирішила розповісти її людям. Саме так з’явилась книга «Коли ти поруч». Авторка написала роман двома мовами, і обидва варіанти були надруковані харківським видавництвом «Клуб Сімейного дозвілля», зарахувавши Світлану Талан у рейтинг найуспішніших письменників України за версією журналу «Фокус»

Друга книга «Не вурдалаки», мабуть, найбільш автобіографічна. В ній ідеться про покоління людей, дитинство і юність яких скалічила війна. Вони не мали найнеобхіднішого і працювали до повного виснаження, щоб підняти країну з руїн. Вони вірили, мріяли, закохувались. Не вміли просити, натомість уміли віддавати.

Батьки письменниці належали до цього покоління. І коли вже в сучасній Україні цим людям почали виплачувати компенсації у розмірі тисяча гривень, батько письменниці довго зважувався, а коли таки пройшов пекло чиновницьких папірців, настільки розхвилювався, що серце просто не витримало. Через деякий час Світлана Талан потрапила до судової будівлі і на власні очі побачила черги змучених старих. Коли ж з якоїсь кімнати визирнула жінка-суддя й, зауваживши велику кількість відвідувачів, вимовила вбивчі слова: « Які ви діти війни? Ви – вурдалаки!», Світлана Олегівна вже знала, що її майбутній роман називатиметься «Не вурдалаки»

Ось так спершу з’явилась назва, а вже потім ідея написати про це дивовижне покоління. В основу книги лягли спогади мами, якій Світлана Олегівна систематично телефонувала, збирала інформацію й опрацьовувала.

«Не вурдалаки» розчулять читачів різного віку. Старше покоління свої враження, зазвичай, вміщає у кілька слів «так воно і було», а молодше ніби заново «знайомиться» зі своїми рідними. Світлана Олегівна згадала випадок, коли їй зателефонувала молоденька дівчина, представилась і довго дякувала за цю книгу, бо прочитавши роман, за один день розцілувала свою бабусю й сказала стільки теплих слів, скільки до цього не говорила, мабуть, за все своє життя.

Третя історія носить назву «Помилка» й оповідає про трагедію наркозалежних людей та їх близьких. Вона видана українською та російською, так само, як і «Не вурдалаки». На одній із творчих зустрічей Світлана Олегівна познайомилась з молодиком, якому вдалося видряпатись із пекла залежності. Він здобував медичну освіту, мав перспективи, плани на майбутнє, але наркотики не просто змусили відмовитись від усього, а кинули на самісіньке дно, де можна було вбити і рідну матір, тільки б вдалося отримати чергову дозу. Що коїться зі свідомістю і тілом? Яким є існування залежних людей? Світлана Олегівна намагалась знайти відповіді на питання у книзі, після прочитання якої до неї звертались рідні наркоманів і дякували, адже тепер їм було простіше зрозуміти їх стан і відчуття.

Книга «Розколоте небо» з’явилась у книгарнях восени, а презентована була у Львові на книжковому форумі. Йдеться чи не про найчорнішу сторінку історії нашого народу, яка так чи інакше, але відбивається в генетичному коді цілих родів. А як інакше, коли було знищено мільйони етнічних українців? Жорстоко й цинічно стерто з лиця землі. Без зброї, без кровопролиття. Просто заморено голодом.

Над цим романом письменниця працювала, мабуть, найдовше, адже довелося перечитати стоси документів, зібрати спогади очевидців, творчо опрацювати й донести до сучасників гірку правду. «Розколоте небо» розповідає про голодомор на Луганщині. Світлана Олегівна обрала вигадану назву села, уявно визначила географічне розташування поблизу сучасного містечка Щастя й дала відповіді на десятки питань «Чому?». Чому в одних районах вимирали ці села, а в інших люди якось виживали? Чому за 50 кілометрів у Ростовській області подібного страхіття не було? Куди зникали продовольчі запаси? Що довелося витримати людям?

Відверто зізнаюсь, роман вражає, викликає шквал емоцій, шокує. Після прочитання кілька тижнів насолоджуєшся їжею у прямому сенсі й дякуєш за те, що маєш. Історії, котрі згодом стали художнім текстом, бентежать настільки, що забирають сон, адже все оте жахіття відбувалось насправді! І дітлахи, котрі кусають свої рученята і п’ють власну кров, або визбирують хлібні крихти з рота вже мертвої бабусі. І матері, які наважувались на ходу закидати своїх дітей до товарняків, котрі йшли до Росії, бо там, у притулку, з’являвся бодай шанс вижити, дарма, що ось так, у повному незнанні, де твоя кровинка і з ким, аби лиш вона жила. І хутори, у вікнах яких – жодного вогнику, бо нема кому запалити. Вимерлі всі. І вітер доносить запах смерті, а ховати теж нікому. І рецепти страв з нічого - трави, кори, коріння. І люди, яким не вистачає сил, щоб просто… жити.

російськомовний варіант книги має з’явитися у 2015 році. Звичайно, хтось може дорікнути, мовляв, навіщо? Без того невесело. Але ні. Подібні книги потрібні. Ми маємо знати свою історію, аби не допустити подібного знущання НІКОЛИ. Адже історія – вперта пані, вона знову і знову вчить, хто твій ворог, а хто друг. Шкода тільки, що за свої уроки вимагає зависоку плату.

Хоча… це вже нова історія. Та, яка сьогодні лежить у записах на робочому столі письменниці з Сєвєродонецька. Світлана Олегівна зізналась, що на черзі був абсолютно інший замисел та інша книга, однак буремне сьогодення надто настирливо постукало у двері й попросилось на поріг. Їй доводилось годинами розповідати, переповідати знайомим та близьким про життя в окупованому Донбасі, а згодом прийшло усвідомлення, що ТРЕБА написати книгу й розповісти одразу всім. Щиро зізнаюсь, мені навіть уявити страшно, про що в ній ітиметься. Нам усім важко це уявити, бо ми прокидаємось і засинаємо у тиші власної оселі, під ногами не двигтить земля, а з неба не сиплеться смерть. Найстрашніше, що маємо, це – списки втрат наших хлопців. І хто в тому винен? І коли це скінчиться?

Не знаю, чи є ці відповіді в новому кілометрі записів Світлани Талан, але дуже хочу вірити, що там є Віра, Надія, Любов і Мир. Останній нам потрібен, як ніколи…

Дара Корній

Дара Корній

Ця зима здавалась мені безкінечною, власне, мабуть, не тільки мені. А ще вона була розбурханою, тривожною, болючою. Ми пережили багато різного, у дещо я досі відмовляюсь вірити, бо не могло такого бути в дійсності, це – ніби паралельний вимір, де й нині блукають загублені душі. Ви можете дивуватись ось таким думкам, але вони мої, як і почуття. Чесно зізнаюсь, що тривалий час не виходило читати. Не могла. Аж ось кілька днів тому до рук потрапила книжечка знайомої для мене авторки Дари Корній, щоправда написала її вона не сама. Книга про зиму і про загублені душі – такі чисті-чисті, наївні, дитячі й не тільки. Зветься роман «Зозулята зими». Хоча… буде правильно, якщо спершу я розповім про його авторку.

Дара Корній – псевдонім. Справжнє ім’я не менш підходить цій чарівній жіночці, бо у житті вона Мирослава. Нам ще не доводилося бачитись, проте з днем народження у тому самому фейсбуці ми з радістю вітаємо одна одну. У Дари-Мирослави надзвичайно красиві, а головне добрі очі. Це про такі говорять: зазирнув і пірнув з головою. Вона зі Львова. Працює у Львівській національній академії мистецтв. Виховує донечку і сина, а ще захоплюються своїм, рідним, оскільки вивчає праукраїнські вірування і дохристиянську міфологію.

Завдяки своїй першій книжці «Гонихмарник» в літературу Дара Корній увійшла як «українська Стефані Маєр». Цікава вже сама історія написання твору. Донечка Мирослави, як усі підлітки нашого часу, захоплювалась сагою про вампірів, а Мирослава потай дратувалась, оскільки наші правірування ніскільки не поступаються у яскравості барв. Ось так і народився «Гонихмарник», який був помічений на конкурсі «Коронація слова». Молоді можна сміливо радити, оскільки ще жоден не повернув книгу з розчарованим виразом обличчя, хоча… «чарівні» книги знають, кому даватися в руки J З цієї самої полички вашій увазі пропоную ще дві книги, які розпочинають цілий цикл, це : «Зворотний бік світла» та «Зворотній бік темряви». Решту потрібно буде дочекатись.

А ще…Ще у Дари Корній є красива історія драматично-трагічного кохання, яку я не просто прочитала, а практично ковтнула. Пам’ятаю, що читала допізна, вже треба було лягати спатоньки, а я спинити себе не могла. Щось подібне трапляється і зі справжніми почуттями. Ох. Якби усі наші чоловіки вміли ось так самовіддано кохати, як герой роману «Тому, що ти є»! Слухала інтерв’ю Дари про цю книгу. До речі, ідею написати про почуття справжнього чоловіка практично нав’язала авторці під час попереднього ефіру радіожурналістка Марина Фіалкова. Ну якщо не нав’язала, то підштовхнула точно , хоча… історія, на жаль, мала реальних прототипів, оскільки Мирослава розповідала про знайомого, котрий втратив жінку, яку безмежно кохав. До речі, історії передували містичні ситуації, наприклад - намальований знак безкінечності на вхідних дверях до квартири. Цілком реальний, і це у той час, коли сама письменниця ще тільки вимальовувала подібний знак у тексті майбутньої книги. Сни, у які до Мирослави приходили герої, аби повернути авторку до написання. Словом, однозначно раджу прочитати, а ще раджу бути дуже уважними, аби не проґавити справжнє, бо часом ми розмінюємо його на оману. Заінтригувала? Сподіваюсь. Книга того варта, до речі, в ній теж присутня міфологія. Бо куди ж без неї?

Щось я захопилась. Ось так мимоволі згадала чи не всі книги письменниці. Ні. Є ще одна. «Зірка для тебе». Несподіваний, повний трагізму, пристрасті та зірок роман. Герой, який знає про зіркове небо геть усе, і героїня, яка дарувала любов багатьом чоловікам, але так і не могла віднайти її справжню, Так тривало, доки… вони не зустрілись. Астроном-мрійник і повія-поетеса. Кінцівку обіцяю непередбачувану J

Ну ось. Дійшла черга до «Зозулят зими». Я вже згадувала, що авторка написала книгу спільно з Талою Владмировою, хоча, як не мене, текст досить органічний. Можливо тому, що це – таке собі багатоголосся. Оповідь ведеться від першої особи кількох героїв. Чесно зізнаюсь, дивне відчуття, ніби з однієї голови перестрибуєш в іншу.

Все почалося взимку. Новорічна ніч обіцяла дива, але ж не такі. Провінційним містечком прокочується хвиля убивств. Вбивають сильних світу цього. Хоча щодо сили я б воліла сумніватись. Сильні ті, які мають душу, а не гублять її, намагаючись наздогнати примарні бажання. Але. Нехай сильні. Бо у них – влада над містом. І ось один на одним вони йдуть у вічність, неначе хтось викреслює ім’я за ім’ям у загадковому списку. А може ставить навпроти галочку чи хрестик? Неважливо. Важливо, що хтось склав той список, а, щоб убивати, використовує…дітей. Живих і мертвих. Знаєте, як звуться мертві дитячі душі? Потерчата. Вони прагнуть любові, тому їх легко використати, бо дітей-зозулят легко використовувати, тим паче зозулят зими. Ще у книзі є упирі, відьми, чорнокнижники, янголи. Цікава така компанія. Але мене по-справжньому вразила не магія, ні, вразив опис реальності, нашої з вами , коли гроші та влада вкладають всесильні можливості до рук цілком земних людей, а ті забувають, що вони люди.

У книги світла кінцівка. Хоча… Комусь все одно довелось заплатити своєю кров’ю за порятунок інших. Словом, все - як у житті. Нам лишається вірити, що і в житті колись прийде по-справжньому світлий день, в якому можна багато чого пробачити, але за умови щирого каяття. Отож, давайте помолимось, аби люди змінювались на краще. Справді. Особливо ті, від яких залежать долі мільйонів.

Щиро ваша, Олена Печорна. УКРАЇНКА. Цікавого вам читання.

Про літературу без секретів

Осінь – особлива пора. В ній стільки споглядальності, що цей настрій подібно вірусу заповзає в людські думки. Можливо, саме тому стільки цікавих зустрічей відбувається саме восени, принаймні така послідовність простежується в сучасній літературі.

Першого листопада до Чернігова завітав золотий письменник України, сценарист, журналіст, а головне – наш земляк з Ніжина Андрій Кокотюха. Творчу зустріч організували колеги з обласної юнацької бібліотеки, на яку запросили молоду письменницю з Чернігівського краю Олену Печорну. Приємно вразила кількість молоді у залі, переважно студентів філологічного факультету ЧДПУ імені Тараса Григоровича, але ще приємнішим було бачити щиру зацікавленість в очах. Майбутні філологи не просто слухали, а вели справжній діалог, адже стільки живих і навіть непередбачуваних запитань письменниці давно не ставили.

Розповідь про сучасно літературу і творчість продовжив Андрій Кокотюха. Людина цікава, в дечому епатажна і дивовижно відверта. Саме щирість письменника вразила з перших хвилин розмови. Він не прагнув здаватися кращим, аніж є, не приховував і не грав якусь роль. Власне, такий набір якостей у поєднанні з вагомим письменницьким досвідом та неймовірним почуттям гумору не лишили байдужим нікого. Андрій Анатолійович поділився власним рецептом успіху, розповів про видавничу справу в України та її підводні течії. Запевнив аудиторію, що вже багато років пише «на замовлення», оскільки уважно стежить за смаками читачів й працює саме в тих жанрах, які користуються попитом. До слова, на сьогодні він - автор сорока трьох романів, а на деяких з них, не дивуйтеся, стоїть жіночій псевдонім ( щоправда письменник не зізнався який саме, однак запевнив, що коли проект завершиться, українці зможуть і це дізнатися). Переможець чисельних літературних премій ( в одній «Коронації слова» яких тільки нагород він не отримав), письменник став засновником власної літературної премії за гостросюжетний пригодницький роман українською мовою «Золотий Пістоль». Автор успішно співпрацює чи не з усіма українськими видавництвами, а ще пише сценарії.

Так, детективний роман «Легенда про Безголового» був екранізований у 2008 році кіногрупою «Film.ua» (назва фільму «Тривожна відпустка адвоката Ларіної», режисер Олександр Стеколенко). Трилер «Повзе змія» (режисер Максим Бернадський) екранізовано в 2009 році компанією «Fresh production UA». В усіх випадках Кокотюха – автор або співавтор сценаріїв. Його перу належать сценарії для кількох документальних фільмів з циклу „Кримінальні історії” (ICTV). «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер» та «Одержимі» (1+1). Андрій Кокотюха був сценаристом на проектах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ» і досі створює сценарії для проекту «Судові справи» (Film.ua).

Його сорок три романи можна довго перераховувати, але є декілька, які ми можемо запропонувати читачам, до речі, вже з автографами автора. Це декілька детективів для дітей ( молодь, дійсно, читає їх з задоволенням), коронований роман «Темна вода» ( також екранізований), іторичний роман «Червоний» ( успіхом якого було приємно вражені навіть видавниці), детектив російською «Найти и обезвредить» та історичний детектив « Таємне джерело», який щойно вийшов друком, але вже отримав схвальні відгуки. Отож, ласкаво просимо до бібліотеки, на вас чекають яскраві читацькі враження!

Олена Сердюк

Михайло Коцюбинське

Книги із бібліотеки Майдану

Книга в руках людини оживає. Справді. Хтось може дивуватися, однак у мене, наприклад, з деякими книгами складаються справжні стосунки. Я можу запам’ятати першу зустріч. Так-так. Згадати де коли, і за яких обставин побачила певну книгу вперше. Або...у деталях пам’ятати, як читала її: у яку пору року, доби, у якому місці, хто був поруч в цей час. Хіба це не спілкування? Можна припустити на хвильку, що спілкування двостороннє й книги також пам’ятають людей і місця.

Якщо це так, тоді до бібліотеки в М-Коцюбинському нещодавно потрапили надзвичайні книжки. І не має особливого значення про що вони, хто їх автори. Ці книги особливі вже тому, що були свідками історії. Нехай суперечливої, але історії. Для когось зимові події є революцією гідності (себе зараховую саме в цю групу), для когось – переворотом, хаосом думок. Кожен з нас має право на власну думку і навіть право на помилку, проте не залежно від нашого бажання факти колись обов’язково увійдуть в підручники історії, по яких вчитимуться майбутні покоління українців. Якими вони будуть? Якою буде Україна? Багато залежить від нас з вами, від нашої віри у краще.

Людмила Іванцова, столична письменниця, та її однодумці належать до когорти людей-світлячків. Яким не байдуже. Які люблять книги. Саме тому в драматичні місяці майдану вони організували справжнісіньку бібліотеку, куди всі охочі зносили книги, аби будь-хто міг обрати літературу для душі. Адже книги були, є і будуть поруч з людиною, де б вона не знаходилась. Книги – то опора. Книги – якір і маяк. Вони – німі мудреці та всесильні психотерапевти. А ось ці книжки – свідки.

Вони встигли побачити різне, їх навіть намагалися знищити. Навіщо? Хтозна. Проте, завдяки щирим людям, кожна отримала нову домівку. Де? На поличці бібліотек по всій країні, яка є єдиною. А як інакше? Адже її громадяни мають одну мрію на всіх – ЖИТИ ГІДНО.

Щиро ваша,

Олена Печорна