«Чорнобиль. Трагедія. Пам'ять». Підсумки районного конкурсу бібліотечного есе

Підсумки районного конкурсу бібліотечного есе, присвяченого 30-м роковинам Чорнобильської трагедії та вшануванню учасників ліквідації техногенної катастрофи

Підведено підсумки районного конкурсу бібліотечного есе «Чорнобиль. Трагедія. Пам'ять»,організованого Чернігівською центральною районною бібліотекою у рамках районної краєзнавчо-пошукової експедиції «Тридцятий рік пливе над краєм біди чорнобильської дзвін», присвяченої 30-м роковинам Чорнобильської трагедії та вшануванню учасників ліквідації техногенної катастрофи 1986 року.

Конкурс проходив протягом квітня – грудня цього року і мав за мету – вшанування подвигу учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; сприяння посиленню уваги громадськості до проблем подолання наслідків цієї техногенної катастрофи та популяризації серед населення екологічних знань засобами аматорської літературної творчості; сприяння творчому розвитку користувачів бібліотек, розкриття їх творчого потенціалу.

У номінації «Проза» переможцями стали: Назаренко Григорій Петрович (Олишівська селищна бібліотека); Романченко Сергій Іванович (Олишівська селищна бібліотека); Годун Людмила Іванівна (Топчіївська сільська бібліотека). У номінації «Віршовані твори» перемогу здобула Коса Наталія Семенівна (центральна бібліотека району).

Щиро вітаємо переможців!

Користувачі нашого сайту мають гарну нагоду познайомитися з їхніми роботами на сторінці «Літературна творчість наших читачів».

Конкурс бібліотечного есе
«Чорнобиль… Трагедія… Пам'ять…»

Григорій Назаренко,

смт Олишівка Чернігівського району

Відзначений нагрудним знаком «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС». Ліквідатор 2-ї категорії.

Ті дні і досі стоять перед очима…

В права входила весна, природа пробуджувалася, все набиралося сил та краси. Ми жили, раділи, готувалися до Великодня і травневих свят. Ніщо не віщувало біди.

Квітневого ранку 86-го вийшов на вулицю, зустрів знайомих, але ніхто точно не знав, що сталося на станції. Були лише чутки, здогадки, припущення. І хоч поширювалися чутки, що вибухнув ядерний реактор, ніхто не міг у це повірити. Всі вірили в гуманність радянської влади та в безпечність технологій. Життя вирувало. Люди саджали городи, доїли корів та чекали хоча б якихось повідомлень.

Несподівано 30 квітня мене як сержанта запасу представники військкомату, не пояснюючи справжньої причини, забирають з домівки на військові збори. Військові збори в той час часто траплялися, тому ніяких думок про те, що нам доведеться цього разу боротися по-справжньому та ще й з небезпечним ворогом, не було. Лише на другий день, коли опинилися в таборі за 30 км від станції, в селі Оране, ми зрозуміли, якого масштабу сталася катастрофа.

Страху не було. Ані страху, ані небажання їхати на виконання завдань. Ми були молодими й енергійними. Ми не відчували небезпеки і не падали духом. Мінімум інформації про аварію на атомній електростанції все-таки ширився у формі чуток та здогадів. Проте, вирушаючи у складі свого загону, достеменно знав, куди саме прямую. Я розумів, як і всі мої нові друзі, необхідність відповідально виконувати свій обов’язок, бо в Олишівці в болючому очікуванні заніміла вся моя сім'я.

Нам розповіли про радіацію, видали респіратори, дозиметри та спецобмундирування. У кожного з нас був прикріплений на грудях індикатор 1968 року – накопичувач радіації. Це для того, щоб знати, скільки встигли «схопити» рентге́нів, одиниць дози опромінення. Нам, усім учасникам ліквідації наслідків аварії, заборонялось отримувати дозу опромінення більше, ніж 25 рентген. Але ніхто з нас тоді не уявляв, як робота у зоні позначиться на нашому здоров'ї.

І ось я вперше підійшов до пошматованої вибухом станції. Було не страшно. Під стінами вибухлого реактора безперервно рухалися броньовані бульдозери і екскаватори. Вони згрібали та завантажували до самоскидів уламки уранових елементів. З недоступних для техніки місць солдати вигрібали уламки в брезентових рукавицях та простими лопатами. Радіацію не відчували на дотик і побачити її теж не могли. Отже, ми її зовсім не боялися. Але невидима небезпека чатувала на кожному кроці.

Пошкоджений четвертий реактор постійно «дихав», викидаючи радіаційні хмари. У нашому загоні у солдатів спостерігалися часті перепади тиску, були кровотечі з носа, свербіло в горлі. Від різких перепадів тиску ходили, як п’яні, нудило.

Робота тривала і вдень, і вночі. Незважаючи на пізній час, на станцію прибували машини з бетонними плитами, цементовози, самоскиди, бульдозери. На них серії майже з усіх областей України, була техніка і з Білорусії, Литви і Латвії, Росії.

По дорозі до Чорнобиля нескінченим потоком рухалися автокрани, машини спецпризначення, бетономішалки… Дорога аж здригалася від машин з цеглою, піском, іншими будівельними матеріалами. На деяких машинах були позначки «Для Чорнобиля».

Працюючи на дезактивації ділянок міста, з болем дивилися на пусті вулиці на мовчазні будинки. Немає людей. Відлетіли і лелеки. По Чорнобилю ходили домашні тварини і сумно зазирали нам в очі.

Іноді ми кидали погляди на спецтехніку, яка обробляла територію рідиною, що покривала все плівкою, щоб радіація не розповсюджувалася.

Жоден із моїх товаришів по службі не злякався і не залишив пост. Але я чув, що були і дезертири, були і такі, які залишили напризволяще своїх стареньких батьків.

Згадую жах, який охопив не одного мене, коли побачили рудий від радіації ліс. Ось тоді ми зрозуміли високий ступінь руйнівної сили радіації, продовжували виконувати поставлені завдання і чомусь мали надію, що оця руйнівна сила атома нас обмине.

Були там і сміливці, які взагалі працювали без респіраторів та рукавиць. Тоді вони не розуміли, якої шкоди собі цим завдають, і працювали в найнебезпечніших місцях за обіцяні великі пільги. Техніка відмовляла, а вони працювали.

Минуло 30 років з того часу, а в пам’яті й досі стоїть сумна і водночас жахлива картина покинутого містечка та тридцятикілометрової зони відчуження, де назавжди зупинилося життя.

Чи забудеться? Чи відболить? Ні, не забуду ніколи. Не скажу, що життя поділилось на «до» і «після», але ця подія все ж змінила моє ставлення до нинішнього і майбутнього.

Конкурс бібліотечного есе
«Чорнобиль… Трагедія… Пам'ять…»

Сергій Романченко,

смт Олишівка Чернігівського району

Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Народився 1963 року в с. Залісся Київської області. Працював на будівництві «саркофагу» та інших важливих роботах. Ліквідатор 1-ї категорії. Відзначений вищою нагородою обласної організації «Союз Чорнобиль» України орденом «За заслуги», нагрудним знаком «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», член Чернігівської обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України».

Чорнобиль ніколи не забудеться

У ніч 26 квітня я мав виходити на зміну – працював в управлінні будівництва Чорнобильської АЕС, будували 5-й та 6-й енергоблоки. Але дружина вмовила мене взяти вихідний аби з'їздити до батьків у Залісся – давненько у них не були, тижнів зо два.

У ту ніч всі ще спали після натрудженого сільського дня, нас розбудив мій старший брат Володимир і повідомив, що вибухнула атомна електростанція. Спочатку його повідомлення я сприйняв як жарт та коли вийшли на вулицю, а наш будинок розташований на дорозі Київ-Чорнобиль, то зрозуміли, що трапилось щось надзвичайне. Траса була заповнена автотранспортом, який нескінченим потоком рухався в бік Прип'яті, щоб перейти на її інший бік, треба було витратити багато часу. Такого у своєму житті я і мої батьки ще не бачили.

27 квітня армада автобусів рухалася в напрямку Києва. Пішли чутки, що йде евакуація населення з Прип'яті. Ми, мов заворожені, дивилися на нескінчену колону автобусів, проводжаючи їх тривожними поглядами.

Весна видалася ранньою і теплою. Селяни у ці погожі дні поралися на своїх городах, адже весняний день рік годує, як у народі кажуть. Ніхто достеменно не знав, що ж відбувається: ні інформації від влади, ні повідомлень по радіо та телебаченню, тільки незрозумілі чутки…

На батьківському старенькому «Запорожці», на прохання матері і батька, ми вчотирьох – я, дружина, син та мій молодший брат – виїхали до Києва, до своїх друзів. Нас евакуювали до м. Голіцин Московської області. А перед виїздом у мене була нелегальна подорож у зону. Справа в тому, що всі документи моєї сім'ї залишились у Прип'яті, тому я і ризикнув прорватися туди, щоб забрати їх. Після травневих свят на попутному транспорті дістався КПП, але міліція мене не пустила. Та я ж виріс тут, і для мене не було ніяких проблем пройти непоміченим. Невдовзі я опинився на батьківському подвір'ї. Переодягнувшись у свою армійську форму, щоб бути схожим на «партизан», яких призвали на військові збори і кинули на ліквідацію наслідків ядерного вибуху на ЧАЕС, дочекавшись темряви, я вирушив у бік Прип'яті.

Чому така конспірація? Просто боявся, що можуть зупинити і змусять повернутися назад. Треба було пройти 16 км. І я їх пройшов. Уже потім, коли працював дозиметристом, уявив собі, через що я пройшов. Що за «мертва» техніка стояла на повороті під Прип'яттю. Потім це місце буде названо «Рудий ліс»

Після повернення з Москви я почав працювати на будівництві ПУСО (пункт санітарної обробки) у 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС. Ось тоді я і побачив, на що здатні наші люди. Вони працювали до виснаження. За зміну приймали від 20 до 30 машин бетону. Зранку – велика черга до їдальні. А автобус, який відвозив зміну у зону, не чекає. Так що інколи доводилося залишатися без сніданку… Обід привозили сухим пайком. На вечерю теж не завжди встигаєш. Після зміни повертаєшся до гуртожитку, хочеш відпочити, а твоє місце зайняте іншою людиною. То ж візьмеш матрац, кинеш на підлогу і спиш до ранку, як вбитий.

Наприкінці травня запросили працювати до дозиметричної групи управління будівництва Чорнобильської АЕС. Доводилось робити контроль і здійснювати заміри на високоопромінених ділянках, об'єктах атомної станції по декілька разів. Хлопці в нашій дозиметричній команді були класні, працювали не жаліючи себе. Працювати доводилося всією територією станції, АБК II, III і IV енергоблоки, потім «саркофаг». Піднімаєшся до приміщення, чи на окремій ділянці зробив заміри, потім складаєш картосхему усіх небезпечних ділянок. Проводили інструктаж з кожним керівником бригади будівельників чи групою «партизан», які проводять роботи з дезактивації, а вони просять, щоб я їм це все показав на місці. Тому знову тим же шляхом ведеш людей на місце роботи. Те, що заміряли з індивідуальних дозиметрів – одне, а незафіксовані дози опромінення – зовсім інше. Бувало, щоб не «згоріти», тобто не отримати 25 бер, ми в чистому приміщенні залишали свої дозиметри і без них виконували завдання.

Взагалі, одного боку – цікаво, а з іншого – дуже небезпечно було працювати. Я розповідаю про тих, хто «вкалував», не очікуючи нагород, працював так, що не відчував втоми і не рахував «бери». Згадую мужніх ліквідаторів, яких неодноразово виводили із зони у зв'язку з тим, що отримували перевищену дозу опромінення, але вони знову поверталися.

Пам'ятаю такий епізод. «Партизани» з Одеського військового округу отримали завдання – виконати зварювальні роботи зі зміцнення металевих конструкцій і ремонту приміщення під номером 7001. Воно знаходилося під вентиляційною трубою і дуже постраждало від вибуху і «бомбардування» з вертольотів. У наших дозиметричних нарядах вказувався час роботи – лічені хвилини. «Партизани» запропонували свій варіант: їх не обмежують у часі, вони виконують повний обсяг робіт. Але після цього – додому. Як вони працювали! Фахівці високого класу.

Про ті роки, коли працювали у Чорнобилі, можна розповідати безкінечно. І зараз серце пече, як згадуєш чорнобильський час. Звичайно, пам'ятаєш тих, кого більше ніколи не буде поруч з нами. Тих хлопців, котрі спалили своє життя заради сьогоднішнього нашого життя і життя наших дітей.

Чорнобиль ніколи не забудеться…

Конкурс бібліотечного есе
«Чорнобиль… Трагедія… Пам'ять…»

Людмила Годун,

с. Топчіївка Чернігівський район

Правдива історія

Пам′яті мого чоловіка, друга, батька, а також дідуся онуків, яких він уже ніколи не побачить, Годуна Володимира Васильовича, учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Помер, від захворювання, пов’язаного з наслідками Чорнобильської катастрофи.

Посередені величного і вже безлюдного храму біліла голова маленького хлоп′ючка. Чотирирічне дитя вже довгенько мовчки переминалось з ноги на ногу, м’яло в руках шапку, але додому не просилося, а бабуся, що стояла позаду і трохи з боку, його і не квапила. Як і всі бабусі світу, вона підсвідомо відчувала дитя, бачила – зраз воно хоче зрозуміти для себе щось дуже важливе.

Уважно, з добротою і розумінням, на цих двох з усіх сторін церкви дивились лики святих. Мабуть за стільки літ, вони вже перестали дивуватись і запитанням, і проханням віруючих.

Аж ось величезні сірі очиська зустрілись з очима Ісуса Христа. У Дмитрикових – надія, у Христових – запитання.

Худенька ручка злетіла вгору. Складені триєдино пучки лягли на лоб:

˗ Боженько! – Ручка переміщується на животик (на всю кофтину – нереальне створіння дивних кольорів. Сучасність).

– Зроби так… – Ручка лягає на праве плічко («а бабуся говорила, що там сидить добрий ангел, його треба поважати»).

–…я дуже сильно хочу… – Рука завмирає на лівому плечі («баба казала, що поганого ангела треба з цього плеча проганяти»).

–…щоб у мене був дід Володя.

Бабу цю ж секунду чиясь сильна рука цапнула за горло. Те що онук не буде просити у Бога якусь іграшку чи щось неважливе, вона знала достеменно. Але до такого прохання була не готова.

Десять років тому проклятий тисячу разів з його розпадом, напіврозпадом і ще якимись хімічними убивчими властивостями чорнобильський атом, забрав у неї великий скарб – дорогого чоловіка. А у землю разом з ним лягли душевний спокій, віра в майбутнє, здоров’я, радість і сміх. Як жила? Та якось і жила. Росли дерева в саду, що посадив господар. Росли і діти, що народили разом. Біль залишилась назавжди, але вже не така гостра. Жінка і уявити собі не могла, що внучата так будуть потребувати діда.

Перехрестившись, вийшли з церкви. Вклонились, неспішно йшли додому. Вона відчувала дитячу розгубленість і біль, бо сама ж і виплекала в цій маленькій душі велику віру всесильність Бога. Як знайти зрозумілі для хлопчика слова? Довго говорила про те, що дідусь помер не марно, а захищаючи людей, що він нас бачить з неба. Воно ж, наче старе, з усім погоджувалось. Бачив як збентежена бабуся. І вже не радий був своєму проханню.

Йшли вони, мабуть, не просто додому. Йшли вони до нових світлих і радісних днів, йшли з вірою, надією, любов′ю і твердим переконанням онука: мій дідусь був герой! Він захищав Батьківщину.

І несли вони у своїх серцях єдиний на світі вогонь, вогонь який не згасити – Вогонь пам′яті, Вічний вогонь.

Кiлькiсть переглядiв: 203

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.